РОЗДУМИ ПРО ДАВНІ УКРАЇНСЬКО-КАВКАЗЬКІ ЗВ’ЯЗКИ

Розв’язання проблеми етнолінгвістичної належності перших землеробів Європи впливає на вирішення питання про носіїв археологічних культур Східних і Північно-Східних Балкан. Особливо нас цікавить ранньорільнича культура Трипілля-Кукутені, перші пам’ятки якої відносять до V тис. до н.е. Ці питання пов’язані з проблемою прабатьківщини індоєвропейців. Деякі вчені вважають, що першими землеробами Європи були саме індоєвропейці. На думку більшості дослідників, землеробство потрапило в Європу близько VII тис. до н.е. з південноанатолійського центру раннього землеробства (Чатал-Хююк, Хаджилар). Твердять, що це могли бути хатти. Для з’ясування ситуації треба простежити за землеробською лексикою, котра повинна була б потрапити ще в доіндоєвропейську Грецію, в мову творців культури безкерамічного неоліту Фессалії.

Якщо ми продивимося працю В.В.Іванова про хаттську мову у збірнику “Древняя Анатолия”, то побачимо, що там немає землеробської лексики. З іншого боку, варто було б проаналізувати лексику північнокавказьких мов, що потрапила в давньогрецьку (праця С.Л.Ніколаєва “Північнокавказькі запозичення в хеттську й давньогрецьку”). До речі, з цієї лексики 85% потрапило в давньогрецьку зі східнокавказьких мов, а 15% із західнокавказьких, котрі вважають близькими до хаттської. Серед кавказьких запозичень у грецьку є й картвельська лексика типу k’rko“жолудь”, k’alo“тік”, magoli“стіг”. Але, на жаль, поки не розглянуто питання про взаємодію картвельських і східнокавказьких племен на час початку вирощування зернових на Південному Кавказі, де відома землеробська культура Шулавері-Шомутепе. Можливо, саме тут було виведено 12 сортів пшениці, й тут виникло слово на паозначення хлібу в полі або просто хліба – p’uri (котре Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванов вважають загальноіндоєвропейським). Я вважаю, що “загальноіндоєвропейська” назва хліба потрапила не з грецької в грузинську, а навпаки.

Якщо існувало якесь переміщення з Малої Азії або з Кавказу в доіндоєвропейську Грецію, то природно думати, що рух не обмежувався тільки Грецією, а продовжувався далі на Захід по Середземному морю. “Несколько хронологически различных субстратных слоев прослеживается на Апеннинах. Наиболее древний слой имеет, вероятно, иберийско-кавказское происхождение (следы его обнаруживаются на западе полуострова и особенно на о. Сардиния. К более позднему времени М.Паллоттино относит эгейско-азианический субстрат, обнаруживаемый также по всей Эгеиде”¹.

В одній із свої праць відомий дослідник розповсюдження древнього металу Черних пише про те, що 86% бронзових речей, знайдених на території України, виготовлені з кавказької сировини (тобто з миш’яковистих бронз). А на думку видатного грузинського археолога Отара Джапарідзе, метал (бронза) з Південного Кавказу завозився у степ у вигляді металевих цурок, а не у вигляді готових знарядь або зброї. При цьому нібито самі металурги везли метал і на місці переробряли його на бронзові речі. І це не могло бути раніше за середину ІІІ тис., коли Трипілля вже закінчувалося. А де могла видобуватися мідь? Навряд чи на Донбасі (нині існує така думка). А на Південному Кавказі було родовище Алаверди на заході сучасного Азербайджану (воно діє й зараз).

Імпульс появи бронзи з Південного Кавказу, на мою думку, пов’язаний зі зміною кераміки в Україні. Якщо подивитися на кераміку трипільської доби й пізнішу, то бачимо, що вона різко змінюється тоді, коли з’являється черняхівська культура. Носії технології виготовлення бронзових речей, очевидно, мали свою кераміку, основною ознакою котрої є кутовий орнамент на глечиках біля горлечка. Цей орнамент з’являється на керамічних виробах після пізнього Трипілля, в культурах, котрі називаються інакше – зокрема, й черняхівська. А на Південному Кавказі, на території Грузії, цей орнамент є традиційним. Він з’являється в пам’ятках куро-аракської культури (з середини IV тис. до н.е.). Більшість посуду з цим орнаментом знайдена на лівому березі Дніпра. Гадаю, що черняхівська культура пов’язана з якимись імпульсами з Південного Кавказу, причому південнокавказькі племена чомусь не переходили Дніпро.

Дехто вважає, що знайдена в Україні бронза наслідує так звану луристанську бронзу. Але Луристан розташовується в горах Загросу трохи південніше за сучасний Іранський Азербайджан. Це територія давніх каситських племен, котрі, як доводить Ю.Л.Мосенкіс, мають багато спільного з картвелами, якщо не сказати, що це взагалі були носії якогось картвельського діалекту.

Про перебування на території Країни південнокавказьких (картвельських) племен свідчить, зокрема, декілька слів української мови. Це 1) миндза “дернина” (нез’ясованого походження), пор. груз. mic’a“земля”; 2) тосі-тосі (говорять дитині, коли плескають у долоні), пор. груз. taši; 3) гара “жолоб”, пор. груз. γari“жолоб, борозна” тощо.

Таким чином, перший зв’язок картвелів із давніми мешканцями України здійснювавсь, очевидно, через Балкани, а другий, починаючи з бронзової доби (середина ІІІ тис. до н.е.), – через Північний Кавказ (можливо, і Крим) і східноукраїнський Степ.